🪡指先に結ばれた赤い糸 - Ch4 - Знову йти назустріч тобі

💜💗💜💗💜 Story 💗💜💗💜💗 Walking Toward You Once Again Winter made the royal palace more magnificent than ever. Snow covered the castle towers and gardens, and the silver-white world shimmered beneath the moonlight like a dream. Whenever night fell, countless candles inside the palace were lit one by one, piercing through the cold winter air and welcoming nobles and guests from across the kingdom. Tonight was the kingdom’s annual Winter Ball. Crystal chandeliers hung beneath the towering ceiling, countless candle flames reflected upon golden decorations and white marble floors. The orchestra played elegant melodies, while beautiful gowns flowed through the crowd like flowers blooming inside the palace. Yet among this grand celebration, two people did not rush toward the center of the ballroom. Because they knew— The most important person was not always found in the brightest place. --- Gakupo stood at the entrance of the palace. His gaze passed over the arriving guests one by one. If this had been their first meeting, perhaps he would have relied entirely on the crimson thread and waited for destiny to show him the way. But now, things were different. He already knew that Luka preferred quieter places. He knew that compared with noisy crowds, she enjoyed corners where they could speak peacefully. He knew that she loved music, but also treasured the moments of silence between melodies. Just as these thoughts crossed his mind— A familiar warmth appeared on his little finger. Gakupo lowered his gaze. The crimson thread appeared once again. Its red glow shimmered softly like a gentle flame among the candlelight. It did not urgently pull him forward. It simply extended quietly. As if reminding him: She was nearby. Gakupo looked at the glowing thread and smiled. “So… you are still here.” --- At the same moment, on the other side of the corridor, Luka saw the same light. She looked down at her little finger. The crimson thread was clearer than ever before. But this time, she felt no confusion. Because she understood. The thread was not there to decide for her. It only helped two people who wished to meet each other find their way. Luka looked toward the corridor ahead and whispered: “Then… please guide me again tonight.” She followed the direction of the crimson light. --- Their footsteps gradually drew closer through the royal corridors. Ancient paintings silently watched over the path. Silver moonlight entered through the tall windows, casting gentle shadows upon the floor. At the corner of the hallway— They stopped at the same moment. The crimson thread between their little fingers glowed softly. When Gakupo saw Luka, a gentle smile appeared in his eyes. Luka also smiled. This time, there was no surprise like their first meeting. No distance caused by unfamiliarity. Because they already knew— The other person would be here. --- “I originally guessed you would be in the salon.” Gakupo spoke first. Luka slightly raised her eyebrows. “Why?” “Because that was where we talked last time.” He paused. “And because… I thought you preferred quiet places.” Luka looked surprised. “You remembered?” Gakupo looked at her. “Of course.” “You once said that music is not only about melodies, but also about the time people spend quietly feeling them.” Luka’s expression softened. “You were really listening.” “Yes.” Gakupo answered gently. “Because I wanted to understand you.” --- They walked together toward the royal salon. Unlike last time, they no longer felt nervous about what to say. They talked naturally, like two people who had known each other for a long time. Warm tea had already been prepared on the table. The fireplace burned softly. Outside the window, snowflakes slowly drifted down. Luka looked outside. “The royal palace is beautiful in winter.” Gakupo nodded. “Do you like winter?” “Yes.” She smiled. “Because winter makes people treasure warmth even more.” Gakupo looked at the fire. “That sounds like you.” Luka turned back. “Like me?” “Yes.” He said: “Gentle, but not fragile.” “Even in the coldest season, you can make the people around you feel warmth.” Luka lowered her head slightly, hiding a small smile. “You are better with words than I expected.” Gakupo smiled helplessly. “I am only saying what I truly think.” “That makes it even more precious.” --- They talked about many things. They talked about new music popular in the capital. They talked about ancient books discovered in the library. They talked about dreams they once had. And they shared little things they had never told others. Gakupo discovered that Luka was not simply the quiet and elegant woman everyone saw. She had her own beliefs. Her own determination. And a side of herself that could find happiness in the smallest moments. Luka also discovered that Gakupo was not only the calm and flawless noble everyone admired. He also had doubts. He also felt lonely. And he also wished for someone to truly understand him. --- Time passed quietly. The music of the ball changed again and again. Yet neither of them noticed. Only when the attendants announced that the evening was coming to an end did they realize how long they had been talking. When they left the salon, the crimson thread between them was still glowing softly. Luka looked at it. “It has been shining all night.” Gakupo looked at the thread connecting them. “Before, I thought it was guiding us.” “And now?” Gakupo thought for a moment. “Now I think…” “It is recording our choices.” Luka smiled. “Our choices?” “Yes.” Gakupo looked at her. “Destiny allowed us to meet.” “But every step closer we take is a decision we make ourselves.” --- Before leaving the palace, they stood together on the stairs beneath the falling snow. This time, they did not ask whether they would meet again. Because they no longer needed the crimson thread to answer. Luka softly said: “At the next ball, I want to see if you can guess where I will be.” Gakupo smiled. “I will try.” “Without relying on the crimson thread?” She asked. He looked at her. “No.” “By relying on my memories.” The moonlight fell upon them. The crimson thread shimmered between their hands. It still represented destiny. But now, it also represented the memories they had created together. Because what truly brought them closer was never only the crimson thread. It was the choice, again and again, to walk toward each other. --- Ukrainian Зима зробила королівський палац ще більш величним, ніж раніше. Сніг вкрив вежі замку та сади, а сріблясто-білий світ під місячним сяйвом здавався чарівним сном. Щойно наставала ніч, у палаці одна за одною запалювалися тисячі свічок, розсіюючи холод зимового вечора та вітаючи знатних гостей з усього королівства. Цієї ночі відбувався щорічний Зимовий бал королівства. Кришталеві люстри висіли під високою стелею, а світло свічок відбивалося від золотих прикрас та біломармурової підлоги. Оркестр грав витончені мелодії, а розкішні сукні та святкові вбрання рухалися серед гостей, наче квіти, що розквітали у палаці. Проте серед цього блискучого свята двоє людей не поспішали вирушати до центру бальної зали. Бо вони знали— Найважливішу людину не завжди можна знайти там, де найяскравіше світло. --- Гакупо стояв біля входу до палацу. Його погляд повільно проходив крізь натовп гостей. Якби це була їхня перша зустріч, можливо, він би повністю довірився багряній нитці й чекав, поки доля покаже йому шлях. Але цього разу все було інакше. Він уже знав, що Лука любить тихі місця. Він знав, що замість галасливого натовпу вона більше цінує куточки, де можна спокійно поговорити. Він знав, що вона любить музику, але також цінує короткі миті тиші між мелодіями. Саме тоді, коли ці думки промайнули в його голові— На його мізинці з'явилося знайоме тепло. Гакупо опустив погляд. Багряна нитка знову з'явилася. Її червоне сяйво м'яко мерехтіло серед світла свічок, наче ніжне полум'я. Вона більше не тягнула його вперед. Вона лише тихо простягалася. Наче нагадувала: Вона вже поруч. Гакупо подивився на сяючу нитку і ледь усміхнувся. — Отже… ти все ще тут. --- У той самий момент, на іншому кінці коридору Лука побачила те саме світло. Вона подивилася на свій мізинець. Багряна нитка була чіткішою, ніж будь-коли раніше. Але цього разу вона не відчувала розгубленості. Бо вона вже розуміла. Ця нитка не вирішувала за неї. Вона лише допомагала двом людям, які хотіли зустрітися, знайти шлях один до одного. Лука подивилася вперед і тихо прошепотіла: — Тоді… будь ласка, знову веди мене сьогодні. Вона рушила за напрямком багряного сяйва. --- Їхні кроки поступово наближалися один до одного у королівських коридорах. Старовинні картини мовчки спостерігали за цим шляхом. Срібне місячне світло проникало крізь високі вікна, залишаючи м'які тіні на підлозі. Біля повороту коридору— Вони зупинилися одночасно. Багряна нитка між їхніми мізинцями ніжно засяяла. Коли Гакупо побачив Луку, в його очах з'явилася тепла усмішка. Лука також усміхнулася. Цього разу не було здивування, як під час першої зустрічі. Не було відстані між незнайомими людьми. Бо вони вже знали— Інший обов'язково буде тут. --- — Я спочатку подумав, що ти будеш у салоні. Першим заговорив Гакупо. Лука трохи підняла брови. — Чому? — Тому що минулого разу ми саме там розмовляли. Він зробив коротку паузу. — І тому що… мені здалося, що ти більше любиш тихі місця. Лука здивовано подивилася на нього. — Ти пам'ятаєш? Гакупо подивився на неї. — Звичайно. — Ти казала, що музика — це не лише мелодія, а й час, коли людина може спокійно відчути її. Погляд Луки став м'якшим. — Ти справді слухав мене. — Так. Гакупо тихо відповів: — Бо я хотів зрозуміти тебе. --- Вони разом вирушили до королівського салону. На відміну від минулого разу, вони більше не хвилювалися, про що говорити. Вони спілкувалися природно, наче знали одне одного вже багато років. На столі чекали гарячий чай. Камін лагідно потріскував. За вікном повільно падали сніжинки. Лука подивилася назовні. — Королівський палац узимку дуже красивий. Гакупо кивнув. — Ти любиш зиму? — Так. Вона усміхнулася. — Бо взимку люди ще більше цінують тепло. Гакупо подивився на вогонь у каміні. — Це дуже схоже на тебе. Лука повернулася до нього. — На мене? — Так. Він сказав: — Ти ніжна, але не крихка. — Навіть у найхолоднішу пору року ти можеш дарувати тепло людям поруч із тобою. Лука трохи опустила голову, приховуючи маленьку усмішку. — Ти краще говориш, ніж я очікувала. Гакупо тихо засміявся. — Я лише кажу те, що справді думаю. — Саме тому це ще цінніше. --- Вони говорили про багато речей. Про нові музичні твори, популярні у столиці. Про стародавні книги, знайдені у бібліотеці. Про мрії, які вони колись мали. І про маленькі речі, якими вони ніколи не ділилися з іншими. Гакупо зрозумів, що Лука — не просто тиха й елегантна жінка, якою її бачать усі. У неї були власні переконання. Власна сила. І здатність знаходити радість навіть у найменших моментах. А Лука зрозуміла, що Гакупо — не лише спокійний і бездоганний дворянин, яким його вважають інші. Він також мав сумніви. Він також відчував самотність. І він також хотів, щоб хтось по-справжньому його зрозумів. --- Час тихо минав. Музика балу змінювалася знову і знову. Але вони цього не помічали. Лише коли слуги повідомили, що вечір добігає кінця, вони зрозуміли, як довго розмовляли. Коли вони вийшли із салону, багряна нитка між ними все ще м'яко світилася. Лука подивилася на неї. — Вона сяяла весь цей вечір. Гакупо подивився на нитку, що їх поєднувала. — Раніше я думав, що вона веде нас. — А тепер? Гакупо замислився на мить. — Тепер я думаю… — Вона зберігає наші вибори. Лука усміхнулася. — Наші вибори? — Так. Гакупо подивився на неї. — Доля дозволила нам зустрітися. — Але кожен крок назустріч один одному — це рішення, яке приймаємо ми самі. --- Перед тим як залишити палац, вони стояли разом на сходах під снігопадом. Цього разу вони не питали, чи зустрінуться знову. Бо їм більше не потрібно було чекати відповіді від багряної нитки. Лука тихо сказала: — На наступному балі я хочу перевірити, чи зможеш ти здогадатися, де я буду. Гакупо усміхнувся. — Я постараюся. — Не покладаючись на багряну нитку? — запитала вона. Він подивився на неї. — Ні. — Покладаючись на свої спогади. Місячне світло огорнуло їх. Багряна нитка засяяла між їхніми руками. Вона все ще була символом долі. Але тепер вона також була символом спогадів, які вони створили разом. Бо те, що справді наближало їх одне до одного, було не лише багряною ниткою. А вибір, знову і знову, йти назустріч одне одному.