Стежка, освітлена світлячками - Vocaloid 巡音ルカ神威がくぽ

💜💗💜💗💜 Story 💗💜💗💜💗 The Firefly-Lit Path The forest path remained quiet. Fireflies drifted slowly above the grass, their tiny green lights floating like stars that gently illuminated the road ahead. Gakupo was still leaning lightly against Luka’s shoulder. They walked like that for a short while. After a moment, Gakupo moved slightly. She slowly straightened up and stepped a little away. “…Sorry,” she murmured softly. Luka glanced down at her. “What’s wrong?” Gakupo’s cheeks were still slightly red. “Leaning like that the whole time… feels a little embarrassing.” She spoke shyly. “And I think I’m getting used to it now.” She stood upright again. But— she didn’t let go of his hand. Their fingers were still intertwined. Luka looked at her, his blue eyes softening. “That’s good,” he said gently. They continued walking forward. Their pace became slower and calmer. The night breeze passed quietly around them. Gakupo’s long purple hair shimmered softly in the moonlight. After a moment, she spoke again. “Luka.” “Yeah?” “…Thank you for catching me earlier.” Luka chuckled quietly. “You don’t need to thank me.” He gently tightened his grip on her hand. “We’re walking home together after all.” Fireflies floated around them like a quiet river of light. And beneath the moonlit sky, the two of them continued down the path. Still holding hands. ---------- Ukrainian Лісова стежка залишалася тихою. Світлячки повільно літали над травою, а їхні маленькі зелені вогники сяяли, мов зірки, що тихо освітлюють дорогу попереду. Гакупо все ще злегка спиралася на плече Луки. Так вони пройшли ще трохи. Через деякий час Гакупо трохи ворухнулася. Вона повільно відступила на крок і випрямилася. «…Вибач», — тихо прошепотіла вона. Лука поглянув на неї. «Що сталося?» Щоки Гакупо все ще були трохи червоні. «Постійно так спиратися… трохи ніяково.» Вона сказала це сором’язливо. «І здається, я вже трохи звикаю до цього тіла.» Вона знову стояла рівно. Але— вона не відпустила його руку. Їхні пальці все ще були переплетені. Лука подивився на неї, і його блакитні очі стали м’якшими. «Це добре», — тихо сказав він. Вони продовжили йти вперед. Їхні кроки стали повільнішими й спокійнішими. Нічний вітер тихо проходив повз. Довге фіолетове волосся Гакупо м’яко сяяло в місячному світлі. Через деякий час вона знову заговорила. «Лука.» «Так?» «…Дякую, що ти мене тоді підхопив.» Лука тихо засміявся. «Не треба дякувати.» Він трохи міцніше стиснув її руку. «Ми ж усе одно йдемо додому разом.» Світлячки повільно літали навколо них, мов тиха річка світла. А під місячним небом вони разом продовжували йти вперед. Все ще тримаючись за руки. ✨