Очікування після уроків - Vocaloid Gakupo Luka

💜💗💜💗💜 Story 💗💜💗💜💗 Waiting After School The final school bell rang, and the classroom instantly became lively. The sounds of students packing their bags, chairs scraping across the floor, and classmates saying goodbye blended together. In less than ten minutes, more than half the class had already left. Luka placed the last textbook into her school bag. Just as she was about to stand up, her eyes landed on the duty roster beside the blackboard. She blinked. "Today's your cleaning duty," she said. Gakupo, who had just picked up a cleaning cloth, nodded. "Yeah. It's my turn." "Then... I'll head home first?" The moment the words left her mouth, Luka paused. She looked at Gakupo, who was already holding the blackboard eraser, and suddenly realized she didn't really want to walk home alone. Gakupo seemed to notice her hesitation. "You don't have to wait for me." "I'll be done soon." Luka gave a soft nod. "Mm." But she didn't leave. Instead, she quietly sat back down at her desk. When Gakupo turned around and saw she was still there, he smiled. "Weren't you going home first?" Luka set her bag on the desk and calmly opened her notebook. "I... wanted to review today's lesson a little more." "Is that so?" "Yeah." Gakupo didn't expose her little excuse. He simply smiled, picked up the eraser, and began wiping the blackboard clean. Chalk dust drifted gently through the orange glow of the setting sun. While pretending to study, Luka couldn't help stealing glances at him. Standing at the front of the classroom, Gakupo carefully cleaned the board before neatly placing each piece of chalk back into the chalk box. Then he carried the trash bin to the back of the classroom and sorted the day's garbage. The room was so quiet that only the sound of the eraser gliding across the board remained. Luka suddenly felt that these moments after school were even more comforting than class time. There were no teachers and no noisy classmates. Just her... and Gakupo quietly finishing his cleaning duty. A few minutes later, Gakupo rinsed the cleaning cloth, hung it up to dry, and let out a small sigh. "All done." He turned around. Only to find Luka resting her chin on her hand, watching him. Their eyes met. As if she'd been caught red-handed, Luka quickly looked back down at her notebook. "I-I was studying." Suppressing a laugh, Gakupo walked over to her desk. "I know." "Really?" "Really." He gently closed the notebook, which she had barely turned a few pages of. "Though... you've been looking at the same page for the past ten minutes." Luka froze. "...Have I?" "You have." "I got caught." She laughed sheepishly. Gakupo slung his school bag over his shoulder and stood beside her. "Come on." Luka looked up. "Finished with your duty?" "Yep." Smiling, she stood up and picked up her own bag. The two of them walked out of the classroom side by side. The hallway was bathed in the orange-red light of the setting sun, stretching their shadows across the floor. Luka turned to him and said softly, "Actually... I wasn't really reviewing." Gakupo looked at her. "I know." "You knew?" "You were waiting for me." Luka didn't deny it. She simply smiled, a little shyly. "Walking home alone is kind of boring." Gakupo smiled as well. "Then from now on, whenever I have cleaning duty, you'll have to keep me company until I'm done." Luka nodded. "I'd like that." They smiled at each other and, beneath the warm glow of the setting sun, walked together toward the school gate. --- Українська (Ukrainian) Пролунав дзвінок після уроків, і клас одразу ж наповнився жвавим гамором. Звуки застібок на рюкзаках, скрип стільців по підлозі та сміх однокласників, які прощалися одне з одним, злилися воєдино. Менш ніж за десять хвилин у класі залишилося зовсім небагато учнів. Лука поклала останній підручник до рюкзака. Уже збираючись підвестися, вона помітила біля дошки графік чергувань. Вона кліпнула очима. — Сьогодні ж твоє чергування. Ґакупо, який саме взяв ганчірку, кивнув. — Так. Сьогодні моя черга. — Тоді... я піду додому сама? Ледь промовивши ці слова, Лука сама ж замовкла. Вона подивилася на Ґакупо, який уже взяв губку для дошки, і раптом зрозуміла, що їй зовсім не хочеться повертатися додому самій. Здавалося, Ґакупо помітив її вагання. — Не обов'язково мене чекати. — Я швидко закінчу. Лука тихенько кивнула. — Гаразд. Та вона не пішла. Натомість спокійно сіла назад за свою парту. Ґакупо озирнувся, побачивши, що вона все ще тут, і мимоволі посміхнувся. — Хіба ти не казала, що підеш? Лука поклала рюкзак на парту й удавано спокійно відкрила конспект. — Я... ще трохи повторю сьогоднішній матеріал. — Справді? — Так. Ґакупо не став викривати її маленьку хитрість. Він лише усміхнувся, взяв губку й почав витирати дошку. Крейдяний пил повільно кружляв у помаранчевому світлі вечірнього сонця. Роблячи вигляд, що читає, Лука час від часу нишком піднімала погляд. Ґакупо старанно витер дошку, акуратно склав кожну крейду назад у коробку, а потім узяв смітник і виніс сміття з класу. У кімнаті панувала така тиша, що було чути лише, як губка ковзає по дошці. Лука раптом подумала, що цей післяурочний час навіть затишніший за самі уроки. Ні вчителів. Ні галасливих однокласників. Лише вона... і Ґакупо, який спокійно закінчує своє чергування. За кілька хвилин Ґакупо виполоскав ганчірку, повісив її сушитися й з полегшенням зітхнув. — Готово. Він обернувся. І побачив, що Лука, підперши підборіддя рукою, дивиться на нього. Їхні погляди зустрілися. Наче її застали на гарячому, Лука поспішно опустила очі в зошит. — Я... я справді вчилася. Стримуючи усмішку, Ґакупо підійшов до її парти. — Я знаю. — Справді? — Справді. Він обережно закрив її зошит, який вона майже не перегортала. — Але... уже десять хвилин ти дивишся на ту саму сторінку. Лука завмерла. — ...Справді? — Так. — От і викрили. Вона ніяково засміялася. Ґакупо закинув рюкзак на плече й став поруч із нею. — Ходімо. Лука підвела голову. — Уже закінчив? — Так. Усміхаючись, вона підвелася й взяла свій рюкзак. Вони пліч-о-пліч вийшли з класу. Коридор був залитий помаранчево-червоним сяйвом заходу сонця, яке витягнуло їхні тіні далеко вперед. Лука тихо сказала, повернувшись до нього: — Насправді... я зовсім не збиралася повторювати урок. Ґакупо подивився на неї. — Я знаю. — Ти знав? — Ти чекала на мене. Лука не стала заперечувати. Вона лише трохи сором'язливо усміхнулася. — Самій іти додому якось нудно. Ґакупо теж усміхнувся. — Тоді, коли в мене буде чергування, складеш мені компанію, поки я не закінчу. Лука кивнула. — Із задоволенням. Вони усміхнулися одне одному й, крокуючи в променях вечірнього сонця, разом попрямували до шкільних воріт.