Звичайна щаслива мить - Vocaloids 神威がくぽx巡音ルカ

💜💗💜💗💜 Story 💗💜💗💜💗 Ordinary Happy Moment A few days later, Gakupo and Luka arranged to meet again. This time, they didn't head to the familiar depths of the forest. Instead, they chose an ancient castle on the edge of the kingdom. The castle had stood there for a very long time. It sat on high ground where the forest met the plains. Few people lived nearby, so it was usually quite quiet. Near the castle, a winding path stretched along the hillside and eventually led to the distant forest. So that no fairies along the way would recognize them, the two had used magic to hide their wings for the time being. It was a small spell that royals occasionally used. Without their wings, the two looked much like ordinary young fairies. Luka stood on the path outside the castle, waiting for Gakupo. When she saw that familiar figure approaching from afar, her eyes lit up at once. "Gakupo." "Sorry to keep you waiting." "Not at all, I just got here too." Luka smiled and walked toward him. Both of them were dressed differently from usual today, but neither paid much attention to it. More than what they were wearing, what mattered to them was this rare date, just the two of them. Gakupo came to her side. "Where would you like to go first?" Luka looked up at the castle. "Can we walk around the castle?" "Of course." So the two strolled slowly along the castle's outer walls. Vines climbed all over the old stone walls. Several tall windows had taken on a faint patina with age, and now and then a few little birds could be seen perched on the sills. Luka looked around as she walked. "It's quieter here than I imagined." "That's why it's good for a date." Gakupo answered naturally. Luka's steps faltered slightly. She turned her face to look at him. "Why do you keep saying things like that today?" "Things like what?" "Things that... suddenly leave me not knowing how to respond." Gakupo smiled lightly. "Because everything I say is the truth." Luka didn't argue. The corners of her mouth simply lifted slowly. They continued on. Beside the path was a patch of wildflowers. Luka stopped, crouched down, and looked at them for a while. "The flowers here are a little different from the ones in the forest." "Mm." Gakupo stopped beside her. "This is near a place where humans once lived, so some of these plants were left behind long ago." Luka reached out and lightly touched a petal. "I see." After she stood up, they walked on. After a while, the side of the castle gradually came into view. The tall towers were wrapped in vines, and the ancient stone bricks bore marks, deep and faint, left by the years. Luka tilted her head back to look. "It must be beautiful here at night." "You want to come at night?" "Mm." "Then I'll bring you next time." Luka turned her head. "You agreed so quickly?" "As long as it's with you." She fell quiet once more. After a moment, she held out her hand. This time she said nothing more. Gakupo glanced down at her hand. Then he took it. Their fingers intertwined naturally. Luka squeezed gently. Hand in hand, they walked slowly along the path beside the castle. No attendants. No other royals. And no one knew that the fairy prince and princess were on a date here. This made Luka feel especially at ease. She even couldn't help swinging their joined hands a little. "Today really feels like an ordinary date." "Don't you like that?" "I do." She answered quickly. "I like it very much." Gakupo looked at her. "Good." The two rounded the back of the castle. There lay a small courtyard forgotten by time, with fine blades of grass growing between the flagstones and, at its center, a fountain that had long since stopped running. Luka walked over to look. "It's so beautiful here." "Shall we rest a while?" "Yes." The two sat on a stone bench beside the fountain. Luka still hadn't let go of Gakupo's hand. She leaned against his shoulder and gazed quietly at the castle. Gakupo turned his head to look at her. An afternoon without wings felt somehow different from usual. But for them, what truly mattered had never been status, nor whether their wings were showing. As long as they were together. Even just walking around a castle side by side could become a date worth remembering. Luka slowly closed her eyes. "Gakupo." "Mm?" "Can we come again next time?" Gakupo gently held her hand. "Of course." Luka smiled. And so they sat nestled together beside the old castle, enjoying a quiet time that belonged only to them. --- Українська Кілька днів потому Гакупо й Лука домовилися зустрітися знову. Цього разу вони не пішли до знайомої глибини лісу. Натомість обрали стародавній замок на краю королівства. Той замок стояв тут дуже давно. Він розташовувався на узвишші, де ліс межує з рівниною. Поблизу майже ніхто не жив, тож зазвичай там було доволі тихо. Біля замку звивалася стежка, що тяглася схилом і врешті вела до далекого лісу. Щоб ніхто з ельфів-фей на шляху не впізнав їх, двоє скористалися магією й тимчасово сховали свої крила. Це було невелике закляття, яким королівські особи інколи користувалися. Без крил вони виглядали майже як звичайні молоді феї. Лука стояла на стежці біля замку й чекала на Гакупо. Коли вона побачила здалеку знайому постать, її очі одразу засяяли. — Гакупо. — Вибач, що змусив тебе чекати. — Ні, я теж щойно прийшла. Лука усміхнулася й рушила йому назустріч. Сьогодні обоє були вдягнені не так, як зазвичай, але жоден не звертав на це особливої уваги. Важливішим за одяг було для них це рідкісне побачення тільки вдвох. Гакупо став поруч із нею. — Куди хочеш піти спершу? Лука підвела очі на замок. — Можемо прогулятися навколо замку? — Звісно. Тож вони неквапливо рушили вздовж зовнішніх мурів. Старі кам'яні стіни щільно обплітав виноград і плющ. Кілька високих вікон із роками вкрилися ледь помітним нальотом, а на підвіконнях подекуди сиділи пташки. Лука йшла й роздивлялася навколо. — Тут тихіше, ніж я уявляла. — Тому це й добре місце для побачення. Гакупо відповів цілком природно. Лука ледь помітно збилася з кроку. Вона повернула до нього обличчя. — Чому ти сьогодні постійно таке говориш? — Яке? — Таке… що я раптом не знаю, що відповісти. Гакупо ледь усміхнувся. — Бо я кажу самі лише правду. Лука не сперечалася. Лише куточки її вуст поволі піднялися. Вони пішли далі. Біля стежки росла галявина польових квітів. Лука зупинилася, присіла й певний час розглядала їх. — Квіти тут трохи не такі, як у лісі. — Угу. Гакупо зупинився поруч із нею. — Це близько до місць, де колись бували люди, тож деякі рослини лишилися тут ще з давніх часів. Лука простягла руку й легенько торкнулася пелюстки. — Ось воно що. Коли вона підвелася, вони рушили далі. Пройшовши трохи, вони побачили збоку замок, що поступово показувався з-поміж дерев. Високі вежі були закутані в плющ, а давня кам'яна кладка зберігала глибші й ледь помітні сліди часу. Лука підвела голову й дивилася вгору. — Вночі тут, мабуть, дуже гарно. — Хочеш прийти сюди вночі? — Угу. — Тоді наступного разу приведу тебе. Лука повернула голову. — Ти так швидко погодився? — Аби тільки з тобою. Вона знову замовкла. За мить простягла руку. Цього разу нічого не сказала. Гакупо глянув на її руку. Потім узяв її. Їхні пальці природно переплелися. Лука ніжно стиснула його долоню. Тримаючись за руки, вони неквапливо йшли стежкою біля замку. Жодних слуг. Жодних інших королівських осіб. І ніхто не знав, що принц і принцеса фей зараз тут на побаченні. Від цього Луці було особливо легко. Вона навіть не втрималася й трохи погойдала їхніми переплетеними руками. — Сьогодні це справді схоже на звичайне побачення. — Тобі не подобається? — Подобається. Вона відповіла швидко. — Дуже подобається. Гакупо дивився на неї. — Ну і чудово. Вони обійшли замок ззаду. Там ховався невеликий дворик, забутий часом: між кам'яними плитами проросла дрібна травичка, а посередині стояв фонтан, що давно перестав працювати. Лука підійшла подивитися. — Як тут гарно. — Може, відпочинемо? — Гаразд. Вони сіли на кам'яну лаву біля фонтану. Лука так і не відпустила руку Гакупо. Вона схилилася на його плече й мовчки дивилася на замок. Гакупо повернув голову й дивився на неї. Пополудні без крил усе було трохи інакше, ніж зазвичай. Але для них справжнє значення ніколи не мали ні титули, ні те, видно крила чи ні. Головне, що вони поруч. Навіть проста прогулянка вздовж замку могла стати побаченням, яке варто пам'ятати. Лука повільно заплющила очі. — Гакупо. — Так? — Можна буде прийти ще наступного разу? Гакупо ніжно стиснув її руку. — Звісно. Лука усміхнулася. І вони сиділи, пригорнувшись одне до одного біля старого замку, насолоджуючись тихим часом, що належав лише їм.